«Ми виїжджали під вибухами, але своїх не покинули», — Тетяна Гуленко

— Пані Тетяно, як відбувалася евакуація вашої установи та підопічних у ті важкі травневі дні?

 — Ми працювали під постійними обстрілами до останнього. Виїжджали вже 10 травня, і це відбувалося централізовано завдяки Харківській обласній військовій адміністрації, поліції та волонтерам. Усе робилося надзвичайно швидко, під вибухами. Не було часу на довгі розмови чи дзвінки: машини оперативно заїжджали, екстрено завантажували людей і вивозили. Пам’ятаю, як водії кричали: «Ховаємося в канаву, бо за нами летить!» Перечекали й поїхали далі.

 З установи ми не змогли забрати нічого: машини були розбиті, комп'ютерна техніка залишилася там, навіть печатка лишилася... Усіх евакуйованих із маленькими торбами привозили до Харкова в транзитний хаб. Нам надали необхідну допомогу, ми трохи облаштувалися й одразу продовжили працювати.

 Усі бази даних, кожну особову справу довелося відновлювати з нуля, наново збирати документи на кожну людину. Контакти поновлювали «сарафанним радіо» та телефонними дзвінками: соціальні працівники обдзвонювали кожного підопічного, аби дізнатися, хто куди виїхав і якої допомоги потребує. Та й самі люди намагалися зв’язатися зі своїм соцпрацівником, адже для більшості з них це не просто фахівець, а справжній друг, помічник і психолог.

 — Хто зараз є вашими основними підопічними та скільки людей на сьогодні потребують вашого догляду?

 — Ми опікуємося лише внутрішньо переміщеними особами з Вовчанської громади, які наразі мешкають у Харкові. Це люди, які опинилися у складних життєвих обставинах, здебільшого самотні люди похилого віку та 126 осіб з інвалідністю першої, другої та третьої груп, із яких 30 — працездатного віку. Загалом за останні три роки ми надали допомогу понад тисячі людей. Наразі на постійному обслуговуванні перебуває 460 осіб, і ми оформлюємо документи ще на 20-х. Усі вони не здатні до самообслуговування або потребують постійної сторонньої допомоги. 123 наших підопічних зараз тимчасово мешкають у харківських гуртожитках.

— Навантаження на ваших працівників, очевидно, зросло. З якими викликами щодня стикаються соціальні робітники?

 — Перелік наших послуг величезний: від щоденного базового догляду до допомоги в оформленні житлових сертифікатів. Наші працівниці купують продукти, готують їжу, прибирають, купають лежачих, міняють памперси. Це колосальна фізична праця, особливо зважаючи на те, що на одного соціального працівника зараз припадає близько 25 підопічних замість нормативних 10-12, а працюють у нас здебільшого жінки старшого віку.

Ситуацію ускладнює відсутність власного транспорту. Гуманітарну допомогу — а це іноді ящики по 16 кілограмів — дівчатам доводиться носити в руках. Крім того, нам важко й морально: люди часто прагнуть просто поговорити, поділитися наболілим або через погане самопочуття повередувати. Ми завжди вислуховуємо та підбадьорюємо кожного, але всі людські страждання пропускаємо крізь себе...

 — Що допомагає зберігати цей глибокий зв’язок і довіру між працівниками та підопічними в нових умовах?

 — Річ у тім, що ми перебуваємо в однакових умовах, тому й розуміємо один одного часто зайвих без слів. Наша установа — ВПО, працівники — теж переселенці, які живуть на орендованих квартирах чи тимчасово в гуртожитках. Це дуже складно морально, але саме тому підопічні так тримаються за нас. Вони навіть плачуть і просять: «Не віддавайте нас іншим, залиште нашого соціального працівника, якого ми давно знаємо». Той, хто спить у своїй вцілілій хаті, ніколи повністю не зрозуміє людину, яка залишилася безхатьком. А наші дівчата розуміють цей біль, як ніхто інший, і саме тому продовжують сумлінно виконувати свою роботу, підтримуючи тих, кому ще важче. Коли хтось із підопічних бідкається, що йому треба шукати нове місце проживання, чи в нього погіршився стан здоров’я, ми переживаємо, як за рідну людину. Тому між нами та нашими підопічними є абсолютне взаєморозуміння та довіра.